(Катакомби, Катакомбна Церква), сукупність нелегальних громад Руської Церкви, церковне підпілля у СРСР 20-80-х гг. ХХ ст. Назва «катакомбний рух» походить від лат. catacumba - підземні цвинтарі, які служили притулками для християн під час гонінь перших століть існування Церкви.

Продовження релігії. Життя в нелегальних, «катакомбних» умовах було характерно в СРСР не тільки для православних віруючих. У регіонах традицій. поширення ісламу діяло значну кількість незареєстрованих мусульман. громад, євр. населення мало підпільні юдейські центри. Своя історія існування у підпіллі була у католичів. Церкви, баптистів та ін. деномінацій, різних реліг. об'єднань, не визнаних владою. Однак термін «катакомбний рух» набув поширення в публіцистичній, у мемуарній та частково в історичній літері лише стосовно РПЦ (включаючи близькі до неї за традицією реліг. групи). У цьому термін «катакомбное рух» вживається у 2 значеннях: все правосл. громади, що існували поза сферою контролю радянських органів влади; лише нелегальні групи, які визнавали канонічної вищої церковної влади.

Виникнення К. буд.

Незабаром після Жовтневої революції 1917 р. правові обмеження релігій. діяльності стали служити важливим складником репресивної політики радянської влади стосовно Церкви. Проте позбавлення тих чи інших релігій. орг-ций визнаного законом статусу обов'язково означало припинення існування. Різноманітне церковне життя тривало в нелегальній з т. зр. влади у сфері.

Першими серед релігій. громад з делегалізацією зіштовхнулися правосл. мон-рі. Вони спочатку розглядалися радянською владою лише як господарські організації. Проголошена на поч. 1918 націоналізація церковного майна послужила юридичною підставою для ліквідації обителів. Збереження деяких чернечих громад через формальне перетворення на сільськогосподарські артілі лише тимчасово затримало їх ліквідацію. В інструкції Наркомзему та Наркомюсту РРФСР від 30 жовт. 1919 р. говорилося, що ченці і священнослужителі що неспроможні бути членами трудових землеробських артілей, як особи, позбавлені виборчих прав («лишенці»). Основна частина мон-рей, що зберігалися у вигляді легальних землеробських товариств, була закрита у 1919-1921 рр.

Вимушені залишити обителі, що ліквідуються владою, насельники намагалися продовжувати чернече життя у світі, зберігати вірність своїм обітницям. Поширеним явищем стали нелегальні групи ченців. Одна з перших згадок про «катакомби» стосовно церковного життя в СРСР пов'язана саме з таємною чернечою громадою. У листах, відправлених 1923 р. з Петрограда митр. Євлогію (Георгіївському) ігум. Опанасом (Громеко), "моїми катакомбами", "моєю катакомбною церквою" називався влаштований ігум. Афанасією у власному будинку храм, де звершувалися богослужіння таємниці від влади чернечої громади (Листи ігум. Афанасії (Громеко). 2005. С. 362-374). У той же час для ігума. Афанасії термін «катакомби» поширювався на всі правосл, що протистояли обновленству. громади, які підносили за богослужінням всупереч забороні влади ім'я патріарха свт. Тихона. Характерно, що у 20-30-х роках. ХХ ст. термін «катакомби» для позначення нелегальних правосл. громад не був загальноприйнятим.

Нелегальні «домашні монастирі» з'являлися зазвичай неподалік закритих обителів, в навколишніх селах та містах. У селах Підмосков'я оселилися черниці московського в ім'я прп. Алексія, людину Божу, дружин. мон-ря, підмосковних Зосимової в ім'я Св. Трійці та на честь Смоленської ікони Божої Матері «Одигітрія» дружин. пустелі і Аносина Борисоглібського дружин. монастиря. У м. Муром переселилися сестри Серафимова Дівєєвського в ім'я Св. Трійці жіночого мон-ря, перетворивши один з міських храмів на «подобу маленького Дівєєвського подвір'я». У Кірсанові (нині Тамбовській обл.) черниці Оржевського Боголюбського Тишенінівського дружин. мон-ря проживали громадами по 4-6 чол., утворивши замість одного закритого великого мон-ря безліч крихітних. Насельниці дружин. обителів заробляли життя шиттям, городництвом, ставали регентами, скарбниками парафіяльних храмів. Ієромонахи закриті чоловік. мон-рей служили священиками в парафіяльних храмах, які виявлялися свого роду легальним прикриттям для тих, хто продовжував таємно існувати чернечих громад. Так, ченці закритою Оптіною на честь Введення в храм Пресв. Богородиці чоловік. пустелі поселилися при Георгіївському храмі Козельська, насельники Смоленської ікони Божої Матері Зосимової чоловік. пустелі - при храмах, що стали парафіяльними, московського Високопетровського в ім'я свт. Петра, митрополита Московського, чоловік. мон-ря, ченці Коряжемського в ім'я свт. Миколи Чудотворця чоловічого мон-ря – при соборі м. Лальська (нині селище Кіровської обл.), де ченці жили під храмом у колишньому. складське приміщення.

Крім нелегальних громад, заснованих насельниками закритих монастирів, існували нові громади, які виникали завдяки прагненню духовного аскетичного досвіду молодих людей, які мали до революції практики чернечого життя. Вже спочатку такі громади утворювалися як таємні. Весною 1922 р. з благословення Петроградського митр. сщмч. Веніаміна (Казанського) були створені 2 незареєстровані чернечі дружини. громади – у Ст. Петергофі та в Петрограді, на Кінній вул. Петроградську громаду очолював благочинний дружин. мон-рей Петроградської єпархії архім. Гурій (Єгоров; після. митрополит), насельник Олександро-Невської лаври, один з керівників Олександро-Невського братства, а старопетергофську - ієром. Варсонофій (Вєрьовкін). У 1932 р. старопетергофськая таємна обитель була розгромлена, але підпільна чернеча громада, пов'язана з Олександро-Невським братством, продовжила існування під рук. архім. Гурія, який оселився з 10-15 учнями (як чоловіками, так і жінками) спочатку в Бійську, а потім у Ташкенті та Фергані. В 1944 майже всі члени середньоазіат. чернечої громади вийшли на відкрите служіння, а архім. Гурій був призначений намісником Троїце-Сергієвої лаври – 1-м після її відкриття.

Відомо і про ін. чернечих громад, спочатку створюваних як підпільні. Так, в 1923 р. в Москві при храмі колишній. Високопетровського мон-ря виникла чернеча громада, керівниками якої стали дек. духовників закритої Зосимової порожній. На рубежі 20-х та 30-х рр. спостерігалося зростання «аскетичного підпілля» за рахунок воцерковленої інтелігенції. Чисельність високопетровської громади сягала 170-200 чол. Це була найбільша з відомих у наст. час таємних чернечих громад. До неї входили як чоловіки, і жінки. Незважаючи на репресії та втрату більшості духівників у сер. 30-х рр., громада проіснувала до кін. 50-х. ХХ ст., а деякі її члени дожили до поч. ХХІ ст. (Див. ст. Ігнатія (Пузик)). Насельники та насельниці виявлених таємних мон-рей зазнавали арештів і посилань. Після закінчення термінів ув'язнення багато хто з них відроджував свої громади, тому традиції закритих обителів не були перервані.

Перехід тих чи інших церковних громад у К. д. був складним та різночасним, хоч і взаємопов'язаним процесом. Після прийняття січень. 1918 р. декрету Ради народних комісарів (РНК) РРФСР «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» церковні інститути опинилися у різному правовому становищі. Певними юридичними правами користувалися низові релігій, що реєструються в місцевих органах влади. громади – парафії. Єпархіальні органи церковного управління спочатку визнавалися владою як «приватні установи», без прав юридичної особи, але пізніше вони були позбавлені цього статусу. Центральне церковне управління - патріарх і Синод - отримали ніякого держ. визнання та реєстрації. Однак у перші післяреволюційні роки формальна відсутність законного статусу у вищої та єпархіальної церковної влади не мала значних наслідків, їхня діяльність була цілком відкритою.

З 1922 р., коли було розпочато кампанію вилучення церковних цінностей , а оновленці за підтримки держ. органів намагалися захопити вищу церковну владу, відсутність легального статусу у вищих та єпархіальних структур православної Церкви набула особливого значення. Радянська влада наполягала на тому, що органи центрального та єпархіального управління Патріаршої Церкви не мають належної реєстрації і, отже, є незаконними. При цьому вище церковне управління було безперешкодно зареєстроване. Одразу отримав офіці. реєстрацію та Тимчасова вища церковна рада, що з'явилася після організованого ОГПУ у 1925 р. григоріанського розколу. Звинувачення у «незаконній діяльності», напр. в організації єпархіальної канцелярії часто служило приводом для висилки архієреїв за межі єпархії. Відсутність реєстрації у держ. органи створювали все більш серйозні проблеми для Церкви. Це робило отримання офиц. статусу бажаним для багатьох. церковних діячів, що використовувалося органами держ. влади для тиску на правосл. ієрархів з метою домогтися від них певних поступок. Як умови надання офіц. статусу радянська влада вимагала від Патріаршої Церкви не лише лояльності до режиму, а й права на втручання у внутрішньоцерковні справи (передусім контролю над призначенням та переміщенням архієреїв). Підсумком стала компромісна «Декларація» 1927 р. заступника патріаршого місцеблюстителя митр. Сергія (Страгородського; після. патріарх Московський і всієї Русі) і освіченого при ньому Тимчасового Свящ. Синоду, після чого стала можливою реєстрація центральних та єпархіальних органів церковного управління.

«Декларація» 1927 і наступні рішення митр. Сергія, прийняті під тиском радянської влади, викликали церковний поділ. Більшість духовенства РПЦ погодилася з позицією митр. Сергія: канонічне існування Патріаршої Церкви в СРСР неможливе без визнання Радянським державою офіц. статусу органів церковного управління та, слідів., прийняття нав'язаних владою умов. Водночас значна частина єпископату та кліру вважала такий компроміс із радянською владою неможливим і вийшла з покори священноначалию РПЦ. Усього від підпорядкування митр. Сергію відмовилося понад 40 архієреїв із частиною своєї пастви. Найбільш чисельним і згуртованим церковним перебігом, опозиційним митром. Сергію, було йосифлянство на чолі з митр. колишній. Ленінградським Йосипом (Петрових). Загальна чисельність парафій, що приєдналися до іосифлянства, становила прибл. 2,5 тис. центром руху став Ленінград, значне поширення іосифлянство набуло також у Вятській, Іжевській, Новгородській, Воронезькій, Тамбовській, Краснодарській, Київській та Харківській єпархіях.

Помітну роль церковної опозиції грала і андріївська течія на чолі з єп. Андрієм (Ухтомським), який ще в 1925 р. вийшов з підпорядкування священноначалію РПЦ і через таємні єпископські хіротонії створив власну неканонічну ієрархію. Церковні громади андріївців особливо активно діяли у СР. Поволжя та Передуралля. Єп. Андрій першим став вживати щодо своїх прихильників термін «істинно православні християни», який у 20-30-х рр. н. ХХ ст. найчастіше використовувався для позначення таємних опозиційних церковних громад. Більшість ін. церковних опозиціонерів, що часто об'єднуються в літературі під збірним визначенням «непоминаючі» (не поминали за богослужінням радянська влада і митр. Сергія), не входили в жодні церковні течії і не були організаційно пов'язані один з одним, хоча іноді виділяють з більшою чи меншою основою їх групи - Данилівську групу непоминаючих, Мечівську групу (послідовники прот. сщмч. Сергія Мечова) та ін.

Опозиційні діячі доводили свій розрив із митр. Сергієм більшою значимістю свободи церковного життя перед наявністю чи відсутністю Церкви легального статусу. Хоча митр. Йосип не був супротивником офіц. реєстрації своєї ієрархії та був готовий виконувати законні вимоги радянських органів, які не виходили за рамки принципів формально проголошеної в СРСР релігій. свободи, однак у опозиційних по відношенні до митр. Сергію церковних колах чітко виражалася свідома готовність перейти у разі потреби до прихованих від влади (катакомбних) форм церковного служіння.

Йосифлянство розглядалося радянською владою як найбільш небезпечна для них церковна течія. З 1928 р. проти іосифлян було проведено дек. репресивних кампаній. За 2-3 роки в ув'язненні виявилися практично всі іосифлянські єпископи і близько половини кліру, що підтримував їх. Поруч із репресіями проти духовенства йшла ліквідація іосифлянських храмів, у своїй більшість із них закривалося і лише мала частина передавалася парафіям у канонічній юрисдикції. До 1931 р. в Ленінграді у йосифлян було лише 9 діючих храмів, а до 1932 р. там вже практично не було зареєстрованого йосифлянського духовенства. У 1933 р. останній йосифлянський храм було закрито у Москві. Надалі у СРСР вціліли лічені одиниці легальних парафій церковної опозиції. Поставлені перед неможливістю відкрито богослужіння приходи церковної опозиції масово переходили до катакомбного служіння. Клірики здійснювали богослужіння та виконували вимоги таємно. Престоли з антимінсами влаштовували у приватних будинках, доступ до яких було відкрито лише членам громад.

За версією органів ОГПУ, громади церковної опозиції були «філією» контрреволюційної нелегальної «Істинно православної Церкви» (ІСЦ). Надалі у літературі набула поширення думка, що з кін. 20-х рр. ХХ ст. в СРСР діяла катакомбна ІСЦ з численною ієрархією, що нібито включала в себе таємний єпископат іосифлянської, андріївської та Данилівської (за Данилівською групою) традицій. У наст. час більшість авторитетних дослідників вважають твердження про існування Катакомбної Церкви як особливої ​​церковної організації з ієрархічною структурою, що не відповідають дійсності. Церковна опозиція являла собою не єдину організацію, а сукупність автономних громад і груп, що підтримували між собою епізодичні контакти. У низці регіонів нелегальні церковні громади, які не визнавали митр. Сергія, узагальнено називали на ім'я місцевого опозиційного архієрея: буївці - прихильники Козловського єп. Алексія (Буя) до Центру. Чорнозем'я, вікторіани – послідовники Глазовського єп. священноісп. Віктора (Островідова) у Пор. Поволжя та Передуралля, уарівці, ерофеївці, нектаріївці та ін.

д. в кін. 20-х – 30-х рр. ХХ ст.

Репресії проти церковної опозиції співпали із загальним посиленням антирелігій. політики Радянського д-ви з метою позбавити Церкву повноваження легального існування. Головним об'єктом делегалізації у період є низові об'єднання віруючих. У квіт. 1929 було видано постанову ВЦВК і РНК РРФСР «Про релігійні об'єднання» (аналогічні законодавчі акти були прийняті і в ін. Союзних республіках). Православні парафії відтепер підлягали обов'язковій перереєстрації за новими, жорсткими правилами. У влади існувало багато можливостей для відмови приходу в реєстрації або зняття з неї: викриття хоча б одного з членів парафіяльної ради в «контрреволюційній діяльності»; аварійний стан будівлі храму (при забороні його ремонт); наявність поблизу освітнього закладу; доцільність використання будівлі храму держ. або громадськими орг-ціями у своїх цілях; вимоги місцевої «громадськості» щодо закриття церкви. Храм часто ставав недіючим у разі арешту всього кліру, хоча формальне рішення про зняття його з реєстрації при цьому могло і не прийматися.

Масове закриття храмів у 1928-1931 роках. торкнулося парафії в канонічній юрисдикції РПЦ не меншою мірою, ніж громади церковної опозиції. За ці роки кількість зареєстрованих православних громад (без обновленських та григоріанських) скоротилася з 28 до 23 тис. Кампанія із закриття храмів супроводжувалася масовими репресіями проти духовенства. До сер. 30-х рр. ХХ ст. позбавлення церковних громад реєстрації набуло вже повсюдного характеру. Скасування храмів у сільській місцевості влада зазвичай пов'язувала із завершенням процесу «суцільної колективізації», оскільки пропагувалося, що «колективізоване селянство невірувальне». У 1936 р. у країні зберегли реєстрацію прибл. 14 тис. парафій РПЦ (з них 12,7 тис. в РРФСР та 1,1 тис. в Україні). Найважчим для Церкви став наступний, 1937 рік, коли втратили реєстрацію і було офіційно скасовано понад 8 тис. православних парафій. У тому ж році радянське керівництво розглядало питання про остаточну ліквідацію легальних структур Російської Церкви та про скасування постанови 1929 р. як «сприятливого організованості церковників». Хоча пропозиції низки радянських діячів щодо повної делегалізації Церкви не були підтримані вищим партійним керівництвом, закриття церков, що залишилися, активно тривало одночасно з репресіями проти вцілілого духовенства. На поч. 1939 р. офіц. реєстрація збереглася лише біля бл. 100 храмів у РРФСР та 370 – в Україні. У кожній єпархії було лише неск. церков, що діють, у мн. єпархіях не залишилося жодної. У подібній ситуації опинилися й оновлені, незважаючи на активну підтримку ними всіх заходів радянської влади; деякі легальні парафії збереглися і в григоріан.

Незважаючи на зусилля радянської влади викорінити віру, під час Всесоюзного перепису 1937 р. 57% дорослого населення країни відкрито заявило про свою релігійність (2/3 всіх жителів у сільській місцевості та 1/3 у містах). Оскільки деякі храми, що залишалися діючими, не могли задовольнити потреби віруючих, реліг. життя вимушено перемістилося у нелегальну сферу. До кін. 30-х рр. ХХ ст. громади без офіц. реєстрації стали у СРСР основний формою організації віруючих. Богослужіння проводилися або уцілілими священиками місцевих закритих храмів, або мандрівними кліриками. За відсутності священнослужителів діяльність позбавлених легального статусу громад зводилася, як правило, до спільних молитов та читання богослужбових книг. Життя таємної громади організовувалося навколо колишнього старости чи регента або черниць сусіднього закритого мон-ря, інколи ж - навколо вцілілої святині, найчастіше ікони із закритої церкви. Богослужіння могли відбуватися в будинках парафіян (мабуть, так відбувалося здебільшого), у шанованих місцях (зокрема, біля джерел), у лісах, у безлюдній місцевості, де влаштовувалися таємні молитовні в куренях, землянках або печерах. Ізольованість, відсутність архіпастирської і навіть часто пастирської опіки призводили до занепаду релігій. життя нелегальних громад. Репресованих священиків у підпільних громадах намагалися заміняти миряни як чоловіки, так і жінки, з'являлися священики-самозванці. Внаслідок таїнства зникали зовсім або спотворювалися до невпізнання. У деяких общинах практикувалися заочні хрещення і заочні вінчання. Богослужбові чинопослідування редукувалися або замінювалися іншими творами, найчастіше акафістами.

Переважна більшість нелегальних парафій у 30-х роках. ХХ ст. становили громади, вірні канонічній вищій церковній владі. Общини, які не поминали митр. Сергія, не створювали особливої ​​течії в церковному підпіллі та існували на рівних з ін. таємними парафіями. Мн. громади, особливо сільські, були дуже віддалено обізнані про поділи в Патріаршій Церкві та протиставляли себе лише оновленцям та в окремих випадках григоріанам. У світі члени нелегальних реліг. громад, зазвичай, не відрізнялися від оточуючих, вели звичайне життя, хоча намагалися ухилятися від заходів, неприємних їх религ. принципів. Особливе становище займали групи есхатологічного спрямування. Ці рухи виникали і існували в контексті апокаліптичних настроїв, що охопили у післяреволюційні роки широкі верстви російської, укр., білорус. селянства. Для таких груп були характерні віра в наступ після революції «царства антихриста» та очікування швидкого кінця світу, а також обожнювання своїх духовних керівників, що зближало їх із хлистами. Деякі есхатологічні групи вже в 20-х рр.. ХХ ст. утворювали самостійні таємні об'єднання; ін громади не переривали зв'язку з правосл. приходами і відвідували діючі храми. У різних регіонах країни діяло дек. подібних релігій. течій: іоанніти, обожнювали прав. Іоанна Кронштадтського, єнохівці, летуни, федорівці, хакілівці, піддубнівці, селівестрівці та ін. Мн. есхатологічні громади, насамперед іоанніти, примикали до іосифлянства, в якому їх приваблювала відмова від будь-яких форм угоди з «сатанинською владою». З початком колективізації настрої, що існували серед членів таких громад, піти, ізолюватися від суспільства посилилися. Вони приховували своєї ворожості до радянської влади, бойкотували держ. заходи, які не вступали до колгоспів, ухилялися від військової служби, відмовлялися отримувати документи, влаштовуватися на роботу, віддавати дітей до школи тощо.

Точно визначити кількість нелегальних парафій, що існували на той час, неможливо. Потрібно також враховувати, що кількість таємних громад не була постійною: їхня діяльність могла припинятися, напр., у зв'язку з арештом священика чи організатора молінь, а потім знову активізуватися. За приблизними оцінками дослідників, всього у країні існувало близько 10 тис. які мали реєстрації правосл. парафій. При цьому прибл. 600 таких правосл. громад діяло в Білорусії, щонайменше 5 тис.- в Україні, понад 4 тис.- в РРФСР (де найбільше нелегальних парафій існувало, певне, в Центр. Чорнозем'я і Поволжя). Релігія. діяльність без офиц. реєстрацію розглядалася владою як прояв ворожості по відношенню до Радянської держави. Проте, ставши масовим і повсюдним явищем, нелегальне церковне життя далеко не завжди вело до переслідувань. Місцева влада часто була обізнана про богослужіння, що відбувалися незареєстрованими громадами, але, не рахуючи це серйозним злочином і не бажаючи позбавлятися працівників і псувати свою звітність, не повідомляли про це в вищі інстанції.

Нелегальне церковне життя мало виключно різноманітний характер. Фактично поза легальності виявилися всі форми церковної діяльності, заборонені радянським законодавством. За словами одного із сучасників, «життя Церкви йшло у підпіллі... Не сама Церква, але життя, діяльність її» (Кітер. 1998. С. 58). У підпіллі продовжувала розвиватися духовна освіта. Незважаючи на заборони, працювали церковно-освітні гуртки для дітей та дорослих, причому іноді досить численні. Існували у церковному підпіллі та вищі навчальні заклади. Зокрема, МДА залишила Сергієвський посад (нині м. Сергієв Посад) восени 1919 р., але принаймні до поч. 1935 продовжувала працювати в Москві нелегально. Професори читали лекції у підсобних приміщеннях різних московських храмів, студенти писали випускні роботи, складали іспити та отримували дипломи на старих бланках МДА.

Однією з найважливіших під час репресій була благодійна діяльність, суворо переслідувана радянською владою. Однак саме благодійність в умовах повсякденного утиску віруючих набула особливо широкого поширення. Допомога «лишенцям», їхнім сім'ям та репресованим священнослужителям була як общинна, так і індивідуальна. Общини допомагали своїм висланим чи ув'язненим пастирям та парафіянам. Часто благодійну діяльність організовували та координували єпископи – архієп. Августин (Бєляєв), архієп. Варфоломій (Ремов), еп. Іона (Лазарєв), єп. Стефан (Виноградов) та ін. Виникали унікальні форми благодійності. Сщмч. Володимир Амбарцумов організував допомогу сім'ям священнослужителів-«лишенців», прикріпивши до сімей, що твердіше стояли на ногах, для надання потребували заздалегідь певної регулярної допомоги. У деяких парафіях організовували невеликі парафіяльні лікарні та благодійні каси.

Господарська діяльність Церкви також перейшла до нелегальної сфери. Після ліквідації церковних друкарень почав активно розвиватись реліг. самвидав: копіювали від руки чи машинописним способом як дореволюційні видання, і нові твори - документи церковної публіцистики 20-х гг. ХХ ст., Твори авторитетних пастирів. Потреба елементарних предметах церковного побуту (свічках, просфорах, натільних хрестах, віночках для відспівування) задовольнялася з допомогою кустарного виробництва. Обсяг виробництва підпільних церковних майстерень міг бути значним. Створення таких майстерень переслідувалося владою. Влада припиняла і поширення виготовлених віруючими предметів церковного побуту та літератури.

д. у 40-х - поч. 50-х. ХХ ст.

Велика Вітчизняна війна призвела до серйозних змін у відносинах д-ви та Церкви в СРСР. Після зустрічі 4 вересня. 1943 глави Радянського д-ви І. В. Сталіна з патріаршим місцеблюстителем митр. Сергієм (8 вер. 1943 обраний патріархом Московським і всієї Русі) Церква та віруючі отримали значно більші, ніж раніше, можливості для легальної діяльності. У військовий та післявоєнний періоди відбулося повернення до відкритого церковного життя більшості підпільних громад. Причинами таких змін стали як зацікавленість радянської влади у зміцненні своєї зовнішньополітичної репутації, так і патріотична позиція, зайнята під час війни Російською Церквою, у тому числі більшістю нелегальних громад.

Певну роль зіграла політика ньому. військових властей на окупованих радянських територіях. Окупаційна влада не перешкоджала стихійному масовому відкриттю храмів, виходу з підпілля таємних священнослужителів. Усього під час окупації знову почали діяти прибл. 10 тис. Храмів. Після звільнення окупованих територій близько 70% церков, що відкрилися там, одержало від радянської влади офіц. реєстрацію, у т. ч. 4,6 тис. храмів – на Україні, 300 – у Білорусії, понад 2 тис. – у зап. областях РРФСР. Під час окупації відбувалося й повернення таємних чернечих громад у покинуті обителі. Так, настоятель Глинської порожній. архім. Нектарій (Нуждін), який керував після її закриття таємною чернечою громадою в Путивлі, у 1942 р. повернувся зі своїми духовними дітьми в обитель і відновив там чернече життя. Усього на окупованій території з'явилося 54 монастирі (48 - на Україні, 5 - у РРФСР і 1 - у Білорусії).

Легальне парафіяльне життя відроджувалася і на території СРСР, не порушеної окупацією, але цей процес проходив там набагато складніше. Парафіяльні громади з поч. 1944 р. активно подавали прохання про реєстрацію, проте владою задовольнялося лише прибл. 20% клопотань - переважно там, де прохання віруючих були особливо численними та наполегливими. Загалом у 1944-1947 рр. на незачеплених окупацією територіях з дозволу радянської влади було відкрито прибл. 1,3 тис. Церков. У 1948 р. реєстрацію нових церковних громад було припинено; у 1949-1953 рр. відбувалося закриття церков, їхня кількість за ці роки знизилася приблизно на 1 тис. (в основному за рахунок храмів на колишній окупованій території). Важливою складовою процесу легалізації був вихід на відкрите служіння духовенства, що таємно звершував богослужіння. У 40-х роках. ХХ ст. незареєстроване духовенство, яке нелегально опікувалося населенням після закриття церков, було головним кадровим резервом Церкви. Так, у Рязанській єпархії бл. 80% священиків, які служили тут до 1951, раніше перебували за штатом. Колишній. таємні священики поповнювали лави єпископату. Так було із архім. Гурієм (Єгоровим), з ієром. Іоанном (Вендланд), зі свящ. Сергієм Нікітіним (після. єп. Стефан).

Якщо на раніше окупованих територіях (Україна, Білорусія, зап. області РРФСР) у зв'язку з легалізацією переважної більшості незареєстрованих парафій активність церковного підпілля падає до мінімуму, то на території РРФСР, що залишилася, де процес реєстрації реліг. громад стримувався владою, із сер. 40-х рр. ХХ ст. відбувається піднесення К. д. З'являлися нові види непідконтрольної владі церковної діяльності, напр. богослужіння, що здійснюються зареєстрованими священиками за межами свого приходу (що було заборонено з 1929). Набули широкого розмаху церковна благодійність, господарська діяльність, паломництва до святинь. На території СРСР існували дек. десятків центрів нелегальних паломництв регіонального значення, тобто такі місця, які відвідували жителі неск. сусідніх областей Найбільш помітними центрами були колодязь на місці курски Корінний порожній. (від 7 до 15 тис. паломників у 2-й пол. 40-х рр. XX ст.), оз. Світлояр (Світле, Святе) у Горьківській обл. (До 10 тис. паломників), с. Великорецьке у Кіровській обл., Солоний ключ (Солоні ключі) у с. Табинській Башкирській АРСР (до 10 тис.), «свята гора» в Урюпінську Сталінградської обл. Існувала безліч об'єктів паломництва «місцевого значення».

У 40-х роках. ХХ ст. остаточно поляризується. Приблизно 2/3 незареєстрованих громад прагнули легалізуватися та повернутися до храмового богослужіння, зберегти традиції. реліг. культуру. Але третина, що залишилася, усвідомила своє підпільне становище як норму, сформувавши нову «катакомбну» реліг. субкультуру, риси якої проявилися ще в довоєнний період. У роки Великої Великої Вітчизняної війни більшість нечисленних діячів церковної опозиції, що залишилися в живих - «непоминаючі» та йосифляни - зі своїми громадами примирилася зі священноначалієм Московського Патріархату і перейшла до легального служіння. Др. священики, що належали до нелегальної церковної опозиції, були репресовані в ході знову посиленого в 40-х рр. ХХ ст. переслідування нелегальних реліг. орг-цій, зокрема з помірних «непоминающих» громад. Так, наприклад, в 1943-1946 рр. у Москві у справі «Антирадянське церковне підпілля» було виявлено та репресовано священиків нелегальних церковних громад, які визнавали своїм духовним керівником єп. священноісп. Афанасія (Сахарова), одного з найавторитетніших діячів, що «не згадують». Перебуваючи у висновку, єп. Панас возз'єднався зі священноначалієм РПЦ після Помісного Собору 1945 р. і закликав до того ж своїх прихильників. До кін. 40-х рр. ХХ ст. громади церковної опозиції практично втратили останніх ієреїв, що їх опікували. Залишившись без пастирів, ці релігії. співтовариства, які в офіц. радянських документах називали орг-ціями ІСЦ, з'єдналися з есхатологічними напівсектантськими групами, узагальнено названими «істинно православні християни» (ІПХ).

Для сформованої спільності ІСЦ та ІПХ як ізоляціоністського крила К. д. були характерні: антирадянський есхатологізм (тотожнення радянської влади з владою антихриста); церковно-опозиційні настрої (аж до проголошення канонічної РПЦ «церквою лукавствуючих», «церквою сатани», а її служителів – «лжепророками»); догляд, ізоляція від навколишнього світу (закінчуючи практикою масового затвора); Особлива роль харизматичних лідерів. В рамках «катакомбної» субкультури сформувалася духовна література, що обґрунтувала розмежування з легальною Церквою (різні духовні вірші, «пророцтва», напр. «Збори зі списків про преподобного Серафима Саровського», що одержали ходіння в цей час в Центр. Чорнозем'я, та ін. .). В кін. 40-х рр. ХХ ст. відбувається зростання активності радикального церковного підпілля, що особливо виявилося в Центр. Чорнозем'я, де розвинені традиції як есхатологічних груп, і опозиційного буївського руху. Однак у 1950-1953 роках. нові репресії скоротили чисельність місцевих катакомбних груп майже вдвічі.

Формування «катакомбної» субкультури зумовило двояке ставлення до нелегального церковного життя з боку єпископату РПЦ. У 30-х роках. ХХ ст. ставлення легального єпископату до підпільних форм церковного життя було доброзичливим. Багато єпископів Патріаршої Церкви брали участь у діяльності церковного підпілля: співпрацювали з навчальними закладами, висвячували таємних священиків, організовували благодійність. Йдеться, звичайно, не йшлося про керівництво нелегальним церковним життям, що було неможливо в умовах жорсткої репресивної політики влади. Взаємодія здійснювалася через особисті зв'язки архієрея та нелегального духовенства. У 40-х роках. ХХ ст. єпископат прагнув залучити до процесу легалізації більшу кількість незареєстрованих громад, а також священиків, щоб максимально реалізувати нові можливості, що відкрилися перед Церквою, а також з метою недопущення деградації церковного життя, неминучого в умовах підпільного існування. Священики і члени опозиційних громад, які одночасно ухилялися від виходу на відкрите служіння, піддавалися критиці з боку єпископату РПЦ.

З 2-ї пол. 40-х рр. ХХ ст. Термін «катакомби» стосовно таємного існування Церкви в СРСР вперше набуває широкого поширення в публіцистиці представників Російської Православної Церкви за кордоном (РПЦЗ). В емігрантській літературі про К. д. говорилося виключно як про підпільну церковну орг-цію, активно політично протистоїть радянському режиму і при цьому опозиційної священноначалію Московського Патріархату (тобто фактично під К. д. малися на увазі тільки групи ІСЦ та ІПХ, які не мали , Втім, централізованої організації). Твердження про існування в СРСР Катакомбної Церкви, що протистоїть Московському Патріархату, використовувалися керівництвом РПЦЗ в ідеологічних суперечках із РПЦ. Слідом за публіцистикою РПЦЗ термін «катакомбний рух» у вузькому, політизованому значенні набув поширення і в зарубіжній історіографії повоєнного часу (Fletcher. 1971 та ін.).

К. д. у сірий. 50-х – 80-х гг. ХХ ст.

Після смерті Сталіна у 1953 р. становище реліг. орг-цій у СРСР покращало. Відбулося масове звільнення з місць ув'язнення засуджених священнослужителів та релігій. діячів. З 1954 року відновилася реєстрація церковних парафій. Постановою Ради Міністрів СРСР «Про зміну порядку відкриття молитовних будівель» від 17 лют. 1955 р. дозволялося реєструвати в спрощеному порядку фактично діяли реліг. громади, у розпорядженні яких були молитовні будинки. Відновлений процес легалізації громад РПЦ, які вимушено перебували на нелегальному становищі, тривав до 1958 р., коли з ініціативи М. С. Хрущова почався новий наступ на Церкву і подальша легалізація церковного підпілля стала неможливою. У 1959-1963 роках. владою було розгорнуто чергову кампанію із закриття церков. Було позбавлено реєстрації понад 5 тис. правосл. храмів, виведені за штат прибл. 4 тис. священнослужителів. Паралельно йшла кампанія із закриття мон-рей. До 1965 р. було закрито 41 мон-р, свої обителі були змушені залишити понад 3 тис. ченців та ченців. З новою силою розгорнулися репресії проти лідерів підпільних церковних груп. Неск. тис. членів громад ІПХ було вислано згідно із законодавством про боротьбу з дармоїдством. 28 лист. 1958 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи щодо припинення паломництва до так званих «святих місць»». Від регіональної влади вимагали не допускати паломництва до неофіц. святиням. Св. джерела засипали, бетонували, обгороджували, виставляли навколо них міліцейські кордони. Проти організаторів та учасників паломництв застосовувалися адм. та судові заходи. Після відставки Хрущова у 1964 р. репресивні акції проти Церкви та віруючих у своїх найбільш крайніх формах було припинено, але загальна політика влади на звуження сфери церковного життя залишилася незмінною.

Наслідки «хрущовських гонінь» окремих сфер нелегальної церковного життя СРСР мали різний характері і по-різному оцінюються дослідниками. Так, напр., дискусійним залишається питання - чи супроводжувалося масове закриття храмів у роки активізацією церковного підпілля? Судячи з наявних нині даних, хоча у деяких регіонах (напр., в Горьковської обл.) у період спостерігалося збільшення кількості незареєстрованих громад, загалом у країні вибухового зростання К. д., як це було у 30-х мм. XX ст., не сталося. Це можна пояснити тим обставиною, що в результаті низки соціальних процесів у пору свого остаточного розпаду вступає сільська громада, яка аж до цього періоду залишалася головною соціальною базою церковного життя на парафіяльному рівні, забезпечуючи життєздатність незареєстрованих парафій. Загалом у 50-80-х роках. ХХ ст. нелегальне церковне життя зберігалося практично у всіх своїх формах. Проте помітно зменшився масштаб та звузилося коло учасників нелегальної церковної діяльності. Якщо до Великої Великої Вітчизняної війни підпілля залишалося головним способом збереження церковного життя, тепер її центр остаточно перемістився з нелегальної в легальну сферу.

На поч. 60-х. ХХ ст. все одно залишалося досить численним. По офіц. даними, у 1961-1962 рр. країни налічувалося понад 700 які мали реєстрації правосл. громад (близько 7% парафій РПЦ). Частина священиків, що залишилися без місць після закриття церков, продовжувала нелегально проводити богослужіння, виконувати треби. Жителі закритих обителів поповнили лави нелегального чернецтво. Так, ченці закритої 1961 р. Глинської порожній. переїхали на Кавказ: одні оселилися у містах, інші влаштували келії у горах. Але про заснування численних «домашніх монастирів» поблизу закритих обителів тепер уже не йшлося. Продовжувалась і практика висвячення окремими архієреями таємних священиків для вигодовування незареєстрованих громад. Зокрема, 1955 р. архієп. Гурієм (Єгоровим) був висвячений прот. Микола Іванов (1904-1990), 1972 р. митр. Іоанном (Вендланд) - свящ. Гліб Каледа (1921-1994). Набули подальшого розвитку різні форми духовної самоосвіти, а також церковний самвидав. У 60-70-х роках. ХХ ст. поняття «катакомби» з емігрантської літери переходить у твори вітчизняного самвидаву, проте тут на відміну від зарубіжної публіцистики термін вживається не тільки для позначення політизованих реліг. груп, що з дисидентами , а й у широкому значенні - всіх правосл. громад, які існують без офіц. дозволу влади.

Ізоляційне крило К. д. на поч. 60-х. ХХ ст. було представлено прибл. 200 реліг. громадами, які радянською статистикою були віднесені до груп ІСЦ та ІПХ. У 1959-1961 рр. Ін-т історії АН СРСР організував експедиції до Центру. Чорнозем'я вивчення існували там із 20-х гг. ХХ ст. громад ІПХ. Серед «істинно православних» було виявлено поділ на «духовників» (бл. 30%), які вважали за можливе перетворення Бога в людину, та «книжників» (бл. 70%), вірних основним канонам правосл. Церкви. Громади ІПГ у цей час зберігалися до Центру. Чорнозем'я та сусідні області України; на півдні РРФСР - у Ростовській обл., Краснодарському та Ставропольському краях; в СР. та В. Поволжя, а також на півдні Зап. Сибіру. До сер. 70-х. ХХ ст. у країні налічувалося не більше 130 нелегальних громад ІПГ, які об'єднували близько 2,5 тис. осіб. Приблизно половина громад концентрувалася у Центрі. Чорнозем'я. Дослідження, проведені у 1970-1973 роках. та на поч. 80-х. XX ст., виявили розкол ІПХ на дек. толков і поступовий спад їхньої діяльності, що спостерігався ще з сер. 60-х. ХХ ст. В ізоляціоністських громадах у цей час йшов швидкий процес зменшення чисельності через практиковане безшлюбність і старіння членів груп. Останні відкриті виступи громад ІПХ відбулися 1981 р. у зв'язку з обміном паспортів.

З'являлися і нові нелегальні громади, що відносили себе (найчастіше самозвано) до різних традицій церковної опозиції. Оформилися дек. мали ієрархічне керівництво угруповань. Найбільшу «ієрархію» створив колишній, що проживав у Краснодарському краї. заштатний свящ. «схімітрополит» Геннадій Секач, якого «рукопоклав» «катакомбний єпископ Серафим» - самозванець Михайло Поздєєв, який став відомим ще до війни. Разом зі своїм заступником «митрополитом» Ф. Гуменніковим Г. Секач здійснив понад 10 «єпископських хіротоній». Общини голинців очолював архієпископом Антонієм свящ. Тихін Голинський-Михайлівський, який стверджував, що в 1939 р. в таборі він був таємно хіротонізований групою ув'язнених архієреїв і призначений главою ІСЦ. До андріївської спадкоємності відносили себе «єпископи» Димитрій Локотков у Тюменській обл. та Феодосій Бахметьєв у Горьківській обл. Історія цих та інших катакомбних груп 70-х років. XX ст.- алфіївців, викентіївців, кліментівців, пафнутиївців, евсевіан та ін.- не цілком зрозуміла і сумнівно документована. Самозваних «архієреїв» зазвичай визнавали лише їхні прибічники. Значним авторитетом у К. д. в цей час мали ієромонахи Гурій (Павлов), який очолював таємні громади в Чувашії, в минулому соратник опозиційного єп. Нектарія (Трезвинського), і Лазар (Журбенко), таємно висвячений у єрея (за ін. відомостями - у диякона) Іркутським єп. Веніаміном (Новицьким), а з поч. 70-х. ХХ ст. який перейшов на нелегальне становище.

Дедалі активнішими стають спроби контактів між К. д. та РПЦЗ. Протягом 50-60-х років. ХХ ст. Зарубіжна Церква заявляла про духовну єдність із Катакомбною Церквою. Архієрейський Собор 1971 р. дав розгорнуте визначення того, що в РПЦЗ розумілося під Катакомбною Церквою: «Вільна частина Російської Церкви, що знаходиться за кордоном СРСР, душею і серцем з сповідниками віри, яких в антирелігійних керівництвах називають «істинними православними християнами» часто називають «Катакомбною Церквою», бо їм доводиться ховатися від громадянської влади, як у перші століття Християнства ховалися віруючі в катакомбах». У 1976 р. нелегальна церковна громада в Ленінградській обл., що окормлялася останнім іосифлянським ієреєм Михайлом Рождественським, що залишався в живих, переслала з СРСР лист з проханням про приєднання до РПЦЗ і була прийнята в юрисдикцію Зарубіжної Церкви. 1982 р. за дорученням Архієрейського Синоду РПЦЗ Каннський єп. Варнава (Прокоф'єв), який прибув за туристичною візою до Москви, хіротонізував Лазаря (Журбенка) в єпископа. Таємно представляючи РПЦЗ у СРСР, єп. Лазар опікувався бл. 50 нелегальних громад, які зараховували себе до різних катакомбних традицій.

Після принципової зміни держ. політики щодо Церкви у 2-й пол. 80-х. XX ст., за М. С. Горбачова, для религ. життя вже не існувало обмежень. Виникли всі умови для легалізації громад К. д. Незареєстровані парафії РПЦ отримали можливість для реєстрації, а таємні священики змогли перейти до відкритого служіння. Вийшли з підпілля і священнослужителі, які не визнавали священноначалия Московського Патріархату. Більшість не пов'язували себе з РПЦ правосл. громад приєдналися до РПЦЗ. У 1990 р. перейшов на легальне становище єп. Лазар (Журбенко), тоді до РПЦЗ приєдналися катакомбні групи ієром. Гурія (Павлова), який наступного року був зведений у сан архімандрита і затверджений Синодом РПЦЗ кандидатом на єпископську хіротонію, але приєднався до однієї з неканонічних греко-старостильних юрисдикцій («Авксентіївський синод»), де став «єпископом Казанським». Архієрейський Синод РПЦЗ відмовив у визнанні канонічності «ієрархій» Антонія Голинського-Михайлівського, Геннадія Секача та ін. самозваних катакомбних «архієреїв». Усі висвячені ними клірики могли прийматися в РПЦЗ лише через повторну хіротонію. Частина колишніх таємних громад утрималася від легалізації, і навіть без офіц. реєстрації вони мали перешкод своєї діяльності із боку д-ви. К. д. фактично припинило існування.

Арх.: ГАРФ. Ф. 5263. Оп. 1. Д. 32, 891; Ф. Р-9401. Оп. 2. Д. 236; Ф. 6991. Оп. 1. Д. 305, 321, 322, 352, 488; Оп. 6. Д. 630; Ф. 9401. Оп. 2. Д. 65, 236; РДАСП. Ф. 17. Оп. 32. Д. 142; Оп. 125. Д. 181, 593; Оп. 132. Д. 109; ЦА ФСБ РФ. Д. 1000256.

Літ.: Навагінський С . Церковне підпілля: (Про сект «федорівців»). Воронеж, 1929; Андрєєв І.М. Нотатки про катакомбну церкву в СРСР. [Джорд.] 1947; Костянтинов Д., прот.Гната Церква. Н.-Й., 1967; Fletcher W. З . The Russian Orthodox Church Underground, 1917-1970. L.; N. Y., 1971; Дем'янов А. І. Істинно-православне християнство: Критика ідеології та діяльності. Воронеж, 1977; Новосьолов М. А. Листи до друзів. М., 1994; Арсеній (Жаданівський), еп.Спогади. М., 1995; Каледа Р., прот. Нариси життя правосл. народу в роки гонінь: (Восп. І роздуми) // АіО. 1995. № 3 (6). С. 127-144; Шкаровський М.В. Петербурзька єпархія у роки гонінь та втрат: 1917-1945. СПб., 1995; він же . Йосифлянство: Течія в РПЦ. СПб., 1999; він же . РПЦ за Сталіна і Хрущова: (Держ.-церк. відносини у СРСР 1939-1964 рр.). М., 1999; він же . Олександро-Невське братство, 1918-1932 рр. СПб., 2003; він же . Долі іосифлянських пастирів: Йосифлянський рух РПЦ у долях його учасників: Арх. док-ти. СПб., 2006; Кітер Н. Правосл. Церква у СРСР 1930-ті гг. // ЦІВ. 1998. № 1. С. 44-63; Осипова І. І. «Крізь вогонь мук і воду сліз...» М., 1998; Чумаченко Т.А. Держава, правосл. Церква, віруючі: 1941-1961 рр. М., 1999; Проценко П. Г. Біографія єп. Варнави (Бєляєва). Н. Новг., 1999; Іоанн (Вендланд), митр.Кн. Федір (Чорний). Митр. Гурій (Єгоров): Іст. нариси. Ярославль, 1999; Василевська В. Я.Катакомби XX ст.: Восп. М., 2001; Дамаскін (Орловський), ігум. Історія Рус. Правосл. Церкви в док-тах Архіву Президента РФ // 2000-річчя Різдва Христового присвячується. М., 2001. С. 78-112; Ігнатія (Пузик), мон.Старість у роки гонінь: Прмч. Ігнатій (Лебедєв) та його духовна сім'я. М., 2001; Рафаїл (Карелін), архім. Таємниця порятунку: Бесіди про духовне життя: З восп. М., 2001; Біглов А.Л. Церковне підпілля у СРСР 1920-1940-х рр.: Стратегії виживання // Одіссей: Людина історія, 2003. М., 2003. З. 78-104; він же . Церковна еволюція. життя за умов підпілля: Підсумки 20-річчя (1920-1940-ті рр.) // АиО. 2003. № 2(36). С. 202-232; він же . Церковна опозиція у 1940-ті роки. // Там же. 2006. № 2 (46). С. 111-133; він же . Православна освіта в підпіллі: Сторінки історії// Там же. 2007. № 3 (50). С. 153-172; він же . У пошуках "безгрішних катакомб": Церк. підпілля у СРСР. М., 2008; Журавський А. В. В ім'я правди та гідності Церкви: Життєпис та праці сщмч. Кирила (Казанського) у контексті іст. подій та церк. поділів ХХ ст. М., 2004; Косик О. В. Слідча справа «Антирадянське церковне підпілля» (1943-1946) // ЄжБК. 2004. С. 273-282; Листи ігум. Афанасії (Громеко) митр. Євлогію (Георгієвського): Архів митр. Євлогія / Публ.: Н. Т. Енєєва // Проблеми історії Рус. зарубіжжя: Матеріали та дослід. М., 2005. Вип. 1. С. 362-374; Мазирін А. В., свящ. Вищі ієрархи про спадкоємність влади в РПЦ у 1920-1930-х роках. М., 2006; Кравецький А. Г. Свт. Афанасій Ковровський: Біогр. нарис. Володимир, 2007; «О, Премилостивий... Буди з нами невідступно...»: Восп. віруючих Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви: Кон. 1920-х – поч. 1970-х рр. / Упоряд.: І. І. Осипова. М., 2008; Поляков А.Г. Вікторіанська течія в РПЦ. [Кіров], 2009.

А. Л. Беглов, М. В. Шкаровський

Ы мій опонент стверджував, що ні РПЦЗ, ні Катакомбна Церква. ні Церква ІПХ Греції та Кіпру, як і МП – не є Церквою, бо не сповідують Істину у всій повноті.
"... Покаяння як осуду відступів патріарха Тихона та її сподвижників, підтримали революцію у Росії ні в кого не зустрічав...."
"... Іншими словами хто з них публічно промовив анафеми на революціонерів?"
"... Щодо новомучеників. Прийняли смерть від більшовиків, але які покаялися у відступі від чистоти віросповідання, що неспроможні вважатися такими".І т.п.

Таке "сповідництво" призводить до повного безвиході: видимої земної Церкви Христової вже немає. Або Вона вже - у глибокій пустелі.

Але при цьому він сам полягає в якійсь "Неоглядній" Церкві Христовій, виявляючи чистоту і висоту Сповідництва.

Таке сповідання - є хула на Господа, що сказав "Створю Церкву Мою, і брама пекло не здолають Її" (Мф.16: 18) і на Церкву Христову.
Бо обітниця Господня належить саме до Земної Церкви.

Церква визначається Єпископатом, що стоїть в Істині, такі Єпископи є, і останні часи, коли вірних Христу Єпископів не буде і Церква буде там, де "двоє або троє" зберуться в ім'я Господа (без Єпископа) - ще не настали.

Нижче - деякий фактологічний матеріал стосовно Сповідництва Катакомбної Церкви.
А сумніватися у Сповідницькому подвигу Сонма Новомучеників, прославлених у РПЦЗ, серед яких було безліч Єпископів і Митрополитів - є невігластво і святотатство, бо є маса листів, документів та їх звернень, що підтверджують той факт, що вони були замучені саме за Сповідання І не з політичних мотивів.

АНАФЕМА ІОСИФЛЯН НА РЕВОЛЮЦІОНЕРІВ - СЕРГІАН:

«Божевільно стверджує оновлену брехню сергіанства; учням, як земне буття Церкви Божої може бути заснованим на запереченні істини Христової, і стверджуючим, що служіння богоборною владою і вірність їх безбожним наказом, зневажаючи священні канони, святоотцівське переказ і божественні догмати і руйнує все християн; і шануючим антихриста та слуг його та предтеч його та всіх приснних його, як законну владу від Бога; і богохульствующим проти нових сповідників і мучеників: анафема».

З Постанов та Указів Російської Катакомбної Церкви 1928 - 2005 років

Постанова «Кочуючого» Помісного Собору Російської Церкви 1928 року

1) Сергієвці ("Московська Патріархія" - прим. адміністратора сайту) - єретики, і рівні за безбожністю оновленцям, але перевершують останніх лютим звіронрав'ям.

2) Благодати у сергієвців немає, таїнства не здійснюються, а замість священнодійств – сквернодії.

3) Припинити приймати оновленців та сергієвців за допомогою покаяння. Відтепер народ і клір приймаються через миропомазання (якщо хрещені не зануренням, а обливанням або кропленням, то хрестити).

4) Оновленського та сергієвського поставлення клір є простими мужиками, але не священнослужителями.

5) Доказ анафеми 6 грудня 1922р., накладеної патр. Тихоном на оновленців: вони суть єретики, що перекрутили все церковне вчення, зруйнували церковний лад і перші вшанували безбожну владу.

6) Сергієвцям, зі своїм учителем Сергієм Старогородським, учням, що богохульна, безбожна і беззаконна «влада» є влада, від Бога дана, за словами Апостола, і цим безбожним вченням, що роздирає тіло Христове: Анафема.

7) Доказ анафеми 19 січня 1918 р., накладеної патр. Тихоном і Св. Собором на колишніх християн, які стали богохульниками; т.к. радянська влада - є влада богохульників і христогонителів, то дія анафеми сильно поширюється на безбожну владу, і слід молитися не за неї, а про звільнення людей своїх від гіркого муки безбожної влади і про страждаючу землю Російської. Встановлюємо читання після служби особливої ​​молитви про гнану та багатостраждальну Церкву.

+ + +
Освячений Собор Руської Істинної Православної Катакомбної Церкви, що проходив 30 січня/12 лютого 2001 року в монастирі Покрови Божої Матері

Originally posted by dneprovskij at З катакомб. Трохи про "Істинно-Православну (катакомбну) Церкву". Закінчення.

У своєму попередньому пості я почав розповідь про так звані "Істинно-Православної (катакомбної) Церкви" - і про те, що ця організація являла собою на рубежі 1980-х - 1990-х р.р., до моменту мого знайомства з "нашими катакомбами" (кому цікаво – можете поглянути ось тут: http://dneprovskij.livejournal.com/155531.html). Як я вже сказав раніше, перед тим, як наважитися розповісти про "катакомбну церкву", я дуже довго сумнівався, чи варто це робити. І справа навіть не в тому, що, публікуючи ці записки, я ризикую викликати на себе гвалт розсерджених зойків з боку тих, хто сьогодні зараховує себе до "катакомбників" - справа навіть в іншому... Говорячи про "катакомбну церкву", дуже важко буває провести межу тим часом, де закінчується сповідництво і починається шахрайство. Дуже важко говорити про те, що такий-то ієрарх "катакомбної церкви" був, справді, справжнім ієрархом - а ось такий-то, насправді, виявився пройдисвітом і аферистом. Тому я говоритиму про те, чому сам був свідком – а, крім того, розміщую на своїх сторінках скани деяких документів т.з. "катакомбної церкви", передані мені людьми, які називали себе "ієрархами ІПХ/ІСЦ".

На скані: портрет одного з "катакомбних ієрархів ІСЦ", опублікований у "Православній збірці ІСЦ за 1986-87 р.р. (з особистого архіву автора)

Висновки, які я зробив із зустрічей із цими людьми і якими поділяюся зі своїми друзями та читачами – це тільки мої висновки та моя приватна думка, та знайомлячи з ними гостей мого журналу, я не ставлю завдання нікого ображати: що бачив – про те і написав , домовились? От і прекрасно.

Восени 1990 року місто Санкт-Петербург ще носив прізвисько "ленінград" - але все йшло до того, що "ленінградом" Пітеру залишатися було недовго: у колишній імперській столиці виникали десятки, і навіть, напевно, сотні найрізноманітніших т.з. "неформальних" об'єднань - від вкрай лівих до вкрай правих - і всі вони були настроєні різко-антисовецькими. Біля паркану, що оперізував будівлю Гостиного Двору (огорожу тоді називали "Стіною Плачу") регулярно можна було придбати найрізноманітніший "самвидав" - і тут же відбувалися зустрічі та обмін думкою між людьми - тоді, у 1990-му, уявіть собі, люди ще до хрипоти сперечалися про політику на вулицях...

З учасниками неформальної групи "Російський Прапор", що виступали за повернення Санкт-Петербургу його історичної назви, а Росії - її історичних символів, біло-синьо-червоного прапора та Державного Орла - я познайомився, щоправда, не біля "гостинки", а біля пам'ятника "Стережному", де вони збирали підписи під своїми вимогами. Але та зустріч, результатом якої стало моє знайомство з пітерськими та московськими "катакомбщиками", відбулася саме тут, біля "вітальної огорожі": мене окликнули знайомі, які тут же поцікавилися, чи давно я приїхав у Пітер і де зупинився...

У Північну Пальміру я завітав саме в цей день - а Невським повз Гостиного Двору поспішав саме з метою оселитися в одному невеликому приватному готелі - але, коли мене зупинили знайомі, то було ясно, що про готель потрібно забути: у кого в Петербурзі є друзі, той знає, що таке пітерська гостинність.

- Заодно, і з нашим батюшкою познайомишся, - говорили мені мої знайомі, поки ми йшли до їхньої комуналки на вулиці Желябова, - батюшка у нас – не простий! Справжній катакомбний священик! Таємний архієпископ Петроградський!... Щоправда, багато п'є...

...Якби я був старшим, то остання фраза змусила б мене уважніше замислитися, що це за таємний ієрарх такий, який "п'є багато" - і чи не є ця його любов до міцних напоїв причиною того, що "ієрарх" перейшов у "таємне служіння", будучи вигнаний з офіційної Церкви?... Але - мені було всього вісімнадцять, а в цьому віці багато про що не замислюєшся - та й згадка про "катакомбну церкву" розпалила мою цікавість понад всяку міру: треба ж - справжній катакомбний архієпископ!... у нас-то в Іркутській області "катакомбники" без ієрарха давно залишилися, і священиків висвячувати в них нікому, а тут - цілий архієпископ!... Ось пощастило - так пощастило!...

Того ж вечора, після посиденьок у якійсь кав'ярні, коли я був поміщений у комуналку, де жили мої пітерські друзі, я був по всій формі представлений "катакомбному архієпископу". Перед собою я побачив якогось - вибачте! - плюгавенького мужичка, якому можна було дати і 40, і 60 років - з хитрими, почервонілими очками, у світло-блакитному подрясніку, переперезаний солдатським ременем з бляхою Імператорської Армії. А на ремені висіли чорні чернечі чотки...

"От так архієпископ петроградський!... - подумав я в першу секунду, - ніякого тобі ні благолепия, ні осанистості, ні мудрості у погляді, ні навіть бороди нормальної - так, дурниця якась на підборідді пробивається... Втім, може бути, я нічого не розумію в катакомбних ієрархах - і справжній таємний архієпископ повинен виглядати саме так?

Проте, міркувати було колись "архієпископ петроградський" став мене благословляти - а я, своєю чергою, як належить, поцілував йому руку і представився.

- Дуже добре! - зрадів "архієпископ", - а я – отець Петро! Батько Петро Петроградський! А ти, Романе, виходить, з Іркутська? Теж - з наших, з Істинно-Православних, будеш?

Я відповів йому в тому сенсі, що ні, я не з "катакомбників", а окормляюсь у Патріаршій Церкві - але до ІСЦ ("катакомбної церкви") ставлюся з належною повагою, і навіть трохи знайомий з катакомбними кліриками, що служать десь у Іркутської області.

- Дуже добре! - знову зрадів "архієпископ петроградський" - ми ще обов'язково поговоримо про те, хто служить в Іркутську в Істинній Церкві. А в тому, що ти у сергіян окормляєшся - нічого страшного немає: ми їхнього таїнства визнаємо, та й серед них є і наші ієреї! А захочеш приєднатися до Істинно-православних християн - ми з радістю приймемо тебе!... А зараз - підемо все на вечірню літургію!

Справді, звідкись із глибини квартири пролунав дзвін дзвіночка - і всі поспішили туди, звідки був чути цей дзвін.

Служив "отець-архієпископ" Петро, ​​вже переодягнувшись у чорну рясу та чорний чернечий клобук. Кімната, де зібралися всі, присутні в квартирі, була переобладнана під будинковий храм: вікна, що потім виходили, в глухий двір-колодязь були щільно завішані, кімнату ділили навпіл на дві нерівні половини якісь ширми, оббиті церковною парчою - та частина , Яка була відокремлена від решти приміщення, служила вівтарем ... Ну, і звичайно ж, лампади, ікони - дуже багато ікон, і не тільки старих: так, до однієї з ширм була прикріплена друкована друкарським способом ікона Царя-Мученика Миколи II, а до іншого - така сама паперова ікона "Собор Новомучеників та Сповідників Російських". Обидві ці ікони я дізнався: видані на ювілей 1000-річчя Хрещення Русі з благословення Архієрейського Синоду Руської Православної Церкви Закордоном, вони напівлегально пересилалися на територію сисер із США, Австралії, Канади, європейських держав... У мене, до речі, ці ікони теж знаходилися в домашньому іконостасі: хоч Імператорська Сім'я та Собор Новомучеників у ті роки ще не були офіційно канонізовані Московською Патріархією, але дуже багато патріархійних парафіян і навіть священиків і архієреїв шанували і Царську Сім'ю, інших Новомучеників святими...

Наступного дня "отець-архієпископ" Петро знову з'явився в тій самій квартирі, де я оселився в кампанії своїх знайомих - з'явився, як виявилося, на мою душу:

- Романе, мені з тобою треба поговорити. Давай вирушимо погуляти містом - я покажу тобі пітерські святині - а ти мені розповіси про ваших сибірських "катакомбників"...

Я погодився - але першою ж "пітерською святинею" на нашому шляху виявилася... якась забігайлівка: - Підемо, спустимося - пригостиш батюшку, та заразом і поговоримо! - і "отець-архієпископ" Петро, ​​не соромлячись того, що був у суворому чернечому одязі і подрясніку, потягнув мене в якийсь напів-підвальний бар самого задрипанного вигляду.

Коли ми розташувалися за столиком, і "отець-архієпископ" прийняв на груди сто грамів горілки, я розповів йому про тих самих іркутських "катакомбників-клементівців", про які розповідав у попередньому пості. Було видно, що моя розповідь дуже зацікавила "батька" Петра: - Так, значить, кажеш, ієрархія у них припинилася, єпископа нема, висвячувати їх нікому?... А чи велика у них громада, не знаєш?... А якщо я, або ще хтось із наших, припустимо, поїде до вас до Сибіру - поставити їм архієрея - то вони зможуть оплатити дорогу, прийняти, поселити?... А якщо ми їм свого правлячого архієрея надішлемо?..."Зрештою, "отець-архієпископ" поцікавився, чи не збираюся я нині з Петербурга повертатися додому через Москву - а дізнавшись, що саме це і входить до моїх планів, зовсім зрадів: - Значить так: дам я тобі номер телефону - як будеш у Москві, так зателефонуєш - я там теж днями буду - і ми зустрінемось. Познайомлю тебе з архієпископом Ісакієм - та й вирішимо, кого нам на вашу єпархію поставити....

Згадую наше "прочанство по святих місцях Санкт-Петербурга" - і мені стає соромно. Соромно не так за себе, вісімнадцятирічного хлопчика - за дорослу людину, колишнього ченця Олександро-Невської лаври, нар. б. -то нісенітницю, щось перекручував і плутався ... Так, коли ми йшли повз Казанський собор, в якому в ту пору розміщувався "музей атеїзму і релігії", мій "екскурсовод" повідомив мені, що "...саме тут комуністи досі приховують мощі преп. Серафима Саровського та Іоанна Кронштадтського, а також(Зрозуміло, бажаючи підігріти мій інтерес) - святих Інокентія та Софронія Іркутських" - і якби я не знав про те, що мощі св. Інокентія були повернуті до Іркутська ще за рік до нашої зустрічі, а мощі св. Софронія взагалі згоріли під час пожежі в Іркутську незадовго до революції 1917 року, то я, можливо, і повірив би "отцеві-архієпископу"... Але, на той час, коли відбулася наша зустріч, історію рідної єпархії я, більш-менш , представляв...

Потім ми вирушили в Олександро-Невську лавру (природно, відвідавши дорогу пару чарочних) - і тут, коли ми вже йшли територією Лаври, мого супутника гукнули. До нас підійшов якийсь літній священик:

- Ну що, Альоша , - звернувся він до "батька" Петра, - як живеш? Та ти, я дивлюся, досі "чернеш" - он, і клобук навіть носиш? - в інтонаціях священика відчувалася якась гірка іронія, і... жалість. Так, саме жалість до співрозмовника.

-Так я, батюшко , - як не п'яний був "отець-архієпископ" Петро, ​​а все ж, в голосі його відчулося помітне зніяковіло, - я тепер у катакомбній церкві служу... Так, тепер я – архієпископ петроградський, - на цих словах у голосі мого супутника щось змінилося: такі інтонації бувають у хлопчаків, коли ті брешуть, і самі знають, що брешуть - але намагаються переконати не тільки співрозмовника, а й себе в тому, що все сказане ними - чиста правда .

- У катакомбній, значить? - якось дбайливо здивувався співрозмовник "батька" Петра, - архієпископ, значить?... Ну, то я, отже, у тебе архієрейське благословення тепер повинен попросити? - І, не дочекавшись відповіді - а точніше, побачивши, що "батько" Петро все більше бентежиться, невідомий батюшка продовжив: - Ех, Олексію... Дивись - не заблукай остаточно у своїх "катакомбах"... Іди вже...

А це, - раптом переключив увагу свого співрозмовника на мене "отець-архієпископ" Петро, ​​- моє духовне чадо, із Сибіру! Теж нашій церкві!... Ви його благословите, батюшка...

Ідіть, куди йшли... - повторив літній священик, - Господь усіх благословить...

Коли ми розлучилися, я помітив, що священик, який ми зустріли, перехрестив нас услід...

На старому Микільському цвинтарі Олександро-Невської лаври наше "прочанство по святих місцях Санкт-Петербурга, власне, і закінчилося. "Батько-архієпископ" Петро спочатку щось казав мені, що зустрінутий нами священик - хоч і належить до кліру Московської Патріархії, але в душі - "... такий же катакомбник, як і ми з тобою!" - а потім, побачивши якихось жінок, що прибирають могили, підвів мене до них. Судячи з того, як жінки привітно посміхнулися, мого чичерона тут знали і любили.

Тут "отець-архієпископ" Петро підвів мене до старовинної кам'яної огорожі - до місця, де 1918 року комуністи розстріляли лаврських ченців - і прочитав коротку поминальну молитву. Потім ми підійшли до тих самих жінок, і він, вказавши мені на якусь стародавню бабусю, повідомив, що це - матінка-мовчальниця: вона, мовляв, дала обітницю - ніколи і ні з ким не розмовляти.

Здається, після випадкової зустрічі з тим священиком, "батько" Петро відчував переді мною якусь незручність - тому, бажаючи загладити цю свою провину, намагався переключити мою увагу на щось добре. Тому, він підійшов до цієї матінки-мовчальниці, і, ставши перед нею навколішки, попросив її благословити... не його - мене. А коли, після кількох хвилин негативного мотання головою і відмахування руками, ця тендітна старенька, сором'язливо усміхаючись, все ж таки, благословила нас, «батько» Петро повідомив, що зараз він покаже мені «…справжнісінький катакомбний храм», в якому він служить.

Ми попрямували вглиб цвинтаря, і незабаром опинилися біля якогось склепу. Увійшовши всередину, я побачив, що стіни склепу розмальовані начебто фресками: хтось за допомогою кольорових олівців і гуаші почав "розписувати" стіни склепу ликами святих. Невміло, примітивно виглядали ці розписи - наче дитина малювала - але, придивившись до ликів, можна було здогадатися, що на стінах намагалися зобразити св. Іоанна Кронштадтського, св. Царську Сім'ю, Патріарха Тихона...

Поки я роздивлявся ці настінні каракулі, "отець-архієпископ" витяг з якоїсь щілини почату пляшку горілки, сьорбнув з шийки... Потім - закурив, і почав пояснювати, що тут, у склепі - таємний храм катакомбників (ніби я цього і без його пояснень не зрозумів), і що тут вони служать і служили всі роки радянської влади... що благословив служити тут ніхто інший, як сам Митрополит Йосип Петроградський, убитий комуністами наприкінці 1930-х років. Щоправда, пояснення вийшло досить сумбурним – а потім він взагалі, повідомив. що зараз суду має підійти одна старенька - справжня княгиня - яку він сповідуватиме, а тому він просить мене піти, подивитися на Лавру... чекати його не обов'язково - він затримається надовго, і додому повернеться сам. Я, природно, не змусив себе просити: того дня з мене вистачило "катакомб" у надлишку...

Дотримуючись нашого договору, через тиждень, опинившись у Москві, я зателефонував за тим номером, що залишив мені "батько" Петро. На іншому кінці дроту я почув його голос - і ми домовилися зустрітися на завтра на станції метро "Щукінська", біля входу до парку.

Назавтра, приїхавши на місце зустрічі, я здалеку побачив невисоку фігурку "батька" Петра, а поряд з ним - ще якогось досить високого суб'єкта. Одягнені вони були майже однаково: бачили черевики і старі, м'яті штани, балонієві куртки - як зараз пам'ятаю, що у "батька" Петра куртка була темно-синьою, а у його супутника - коричневою. Довершували їх схожість м'яті, невизначеного кольору, кепки.

Свого супутника "батько" Петро представив "владикою Ісакієм", "архієпископом московським". Ми пройшли вглиб парку, присіли на лаву, і "батько" Петро попросив мене докладно розповісти "володарю Ісаакію" про іркутські "катакомбники-клементівці", про які я розповідав йому в С.Петербурзі. Цей самий Ісаакій слухав мою розповідь дуже уважно, не перебиваючи - а потім буквально закидав питаннями: що являє собою патріархійна Іркутська єпархія?... як ці самі "клементівці" вийшли на о. Геннадія?... а сам отець Геннадій - він, як, надійна людина?... а чи є десь поблизу Іркутська якісь спорожнілі села чи хутори?... а що ще говорили тоді ці катакомбні священики?. .. а про що о. Геннадій їх питав?... а ще - про що?... а чи можу я спробувати знайти цих людей? - і тут я згадав, що запрошуючи мене на своє "таємне богослужіння", ці "клементівці" записали мені якусь адресу - і сказав, що швидше за все можна спробувати це зробити. "Владико Ісаакій" засяяв: зі старої, потертої господарської сумки він став витягувати якісь, явно самвидавські, книги, якісь брошури - і передавати все це добро мені: мовляв, якщо вдасться знайти тих священиків в Іркутську, треба передати їм усе ці документи. Потім раптом дуже суворо подивився на мене - а погляд у нього, і без того, був досить важким - і спитав: - А в кого ти віриш, хлопче?

Тут я не схибив - без запинки прочитав православний "Смвол Віри" - і отримав наступний сюрприз: " - Ну що ж, - заявив "владико" Ісаакій, - знайдеш в Іркутську істинно-православних священиків - передай їм: буде у них архієпископ, незабаром буде. Ну, а тебе ми можемо прямо зараз висвячити в дияконський сан. Бачу я, що ти - наш, істинно-православний, нашій гнаній Церкві такі потрібні, особливо зараз..."


На світлині: "Архієпископ московський" Ісаакій (у світі - Володимир Анісімов) та насельники "таємного катакомбного скиту" десь на Вологодчині. "Владико" Ісаакій - ліворуч.

Скажу чесно: на цьому місці я вперше по-справжньому злякався. Виникло відчуття, що мене хочуть не в диякони висвячувати, а втягують у якусь небезпечну секту. Вже й не пам'ятаю, як відрікався від "наданої честі"... А "володаря" Ісаакія, тим часом, несло і несло все далі: раптом помітивши у мене на куртці невеликий значок з Двоголовим Орлом, він почав говорити, що скоро, дуже незабаром у Росії буде відновлено Монархію, і що на Престол зійде Цар, який зараз уже є, але нікому не відомий - перебуває в одному з таємних скитів катакомбної церкви... На моє боязке зауваження про те, що якщо вже говорити про реставрацію Монархії в Росії, то існує, взагалі-то, законний Імператорський Дім, "владико" Ісаакій відразу оголосив усіх Романових "масонами" - і помчав далі... Мені було популярно роз'яснено, що Кінець Світу - вже не за горами, і ніхто - ніхто ! - не врятується, і тільки вірні чада Істинно-Православної (катакомбної) Церкви знайдуть Життя Вічне... Принагідно було заявлено, що вся без винятку "сергіянська лже-патріархія" буде скинута в геєну вогненну - правда, тут же мене запевнили в тому, що "...всередині сергіянської лже-патріархії служить чимало кліриків ІСЦ - і перед Страшним Судом вони та їхні паства будуть вилучені зі складу Московської Патріархії, щоб врятуватися"...

На скані: Карикатура на Московську Патріархію з "Православної Збірки Істинно-Православної (катакомбної) Церкви" Особистий архів автора.

За неповні дві години "спілкування" з "володарем" Ісаакієм у мене розболілася голова. Нарешті, залишивши мені свій контактний телефон і адресу, цей Ісаакій розпрощався зі мною, наказавши найближчим часом дати знати про те, як справи з "істинно-православною церквою" в Іркутську ... Природно, ні дзвонити, ні писати, ні розшукувати за його завданням "катакомбників" у рідному місті я не збирався: "істинного православ'я" з мене вистачило на все життя, що залишилося...

* * * * * * *

Збираючись розповісти про ці зустрічі з катакомбними "ієрархами", я вирішив відсканувати деякі з тих документів, які тоді отримав від цього Ісаакія. Так, свою "наступність" від Російської Православної Церкви ця "гілка" "катакомбної церкви" пояснює так:

На скані: фрагмент тексту із "Православної Збірки ІСЦ за 1986 р." Особистий архів автора.


На світлині: "архієпископ" Серафим (Поздєєв) (1876-1971 р.р.), засновник "серафимо-геннадіївської гілки Істинно-православної (катакомбної) церкви". Сучасними нео-"катакомбщиками" ця "гілка" ІСЦ не визнається канонічною... Особистий архів автора.

Таким чином, ця "гілка" "катакомбної церкви" називається "серафимо-геннадіївською" або "поздєєвсько-секачівською". Особа засновника цієї "ієрархії" - досить загадкова: згідно з тим, що розповідають його послідовники, "архієпископ" Серафим (у світі - Михайло Поздєєв) походить - ні багато, ні мало, з "княжого роду" - і був таємно висвячений на єпископів самим Патріархом Тихоном. Однак, подивившись матеріали в Мережі, я виявив цілу купу публікацій, що свідчать, що Михайло Поздєєв - самозванець і шахрай, що промишляв у 1920-і роки жебрацтвом і видавав себе то за "посланця старців", а то - за "Великого Князя Михайла Олександровича, молодшого брата Імператора Миколи II". Як воно було насправді - не дізнатися, мабуть, ніколи: навіть самі послідовники "архієпископа" Серафима стверджують, що органами ОГПУ-НКВС-КДБ у середу "катакомбників" міг бути запроваджений агент, який видавав себе за "архієпископа" Серафима.

Як би там не було, достеменно відомо, що Поздєєв Михайло Олексійович (він же - "архієпископ" Серафим) провів у радянських концтаборах понад тридцять років, і останні роки свого життя жив таємно в Бузулуці, де й помер. Відомо також, що за три дні до своєї смерті він провів хіротонію, поставивши на єпископів і призначивши своїм наступником колишнього священика РПЦ (МП) Геннадія (Секача):

На світлині: "Схімітрополит" Геннадій (Секач) (? - 1987 р.). Фото з особистого архіву автора.

Про "архієпископа" (згодом - "схимитрополита") Геннадія (Секача) відомо, що у 1950-ті р.р. він був звинувачений у тому, що "залучав до релігії неповнолітніх", після чого був заборонений у служінні та рішенням суду посаджений до в'язниці. Відомо також, що "схимитрополит" Геннадій створював "таємні православні скити" на Північному Кавказі і чинив "чернечі постриги" багатьох тих, хто згодом іменував себе "ієрархами катакомбної церкви". Існує також інформація про те, що "схимитрополита" Геннадія, нібито, дуже шанував Патріарх Московський і Всієї Русі Пімен, чию матір Геннадій (Секач), нібито, також постриг у черниці.

Ні підтвердити, ні спростувати всю цю інформацію мені неможливо: надто вже тенденційні джерела кожної зі сторін... Та й самі сторони в цій суперечці про наявність/відсутність апостольської спадкоємності у "серафимо-геннадійської гілки" "катакомбної" церкви стоять один одного : з одного боку - держбезпека, яка з 1927 року вела "війну на знищення" будь-якої катакомбної ієрархії та в архівах якої в потрібний момент може "раптом виявитися" будь-який документ, за допомогою якого можна зганьбити навіть ангела і виправдати навіть біса... А з іншого боку - абсолютно маргінальна, мікроскопічна секта клікушів, яка, щоб довести свою сумнівну "наступність", складатиме будь-які казки, міфи та легенди... Є ще й третя сторона - скажімо так, "конкуруючі течії" всередині "катакомбної церкви" , кожне з яких зацікавлене уявити лише себе "законною правонаступницею" тієї, що діяла у 1920-і - 1960-ті з благословення митрополита Йосипа Петроградського го та інших сповідників, реальною Катакомбної церкви.

На фотографіях: майбутній "архієпископ" Серафим (Поздєєв) поруч зі Святішим Патріархом Тихоном (альтернативними групами "катакомбників" ця фотографія вважається підробкою) та фотографії з кримінальної справи М. А. Поздєєва ("архієпископа" Серафима). Фотографії виявлені за запитом Яндекса в Інтернеті.




На скані: фрагмент тексту із "Православної збірки Істино-Православної (катакомбної) Церкви", особистий архів автора.

Тому, не бажаючи приймати в цій суперечці нічию зі сторін, я для себе вважаю і продовжую вважати засновників цієї лінії - "архієпископа" Серафима (Поздєєва) та "схімітрополита" Геннадія (Секача) християнами, які постраждали за своє сповідництво від безбожної совєтської влади, тому - гідними будь-якої поваги. Ну, а ті "катакомбні ієрархи", з якими я мав сумнівне задоволення познайомитися і поспілкуватися восени 1990 року... Ось серед інших "теч" "катакомбної" церкви існує думка, що ця сама "серафимо-геннадіївська" гілка ІСЦ - це ні що інше, як "катакомбна церква всередині Московської Патріархії" - а мені здається, що справа трохи інакша: "серафимо-геннадіївська "ІПХ" просто вбирає, "каналізує", що, в себе всі ті покидьки, які виторгує із себе Патріаршя Церква... Та чи винні в цьому засновники цього напряму - "архієпископ" Серафим (Поздєєв) і "схімітрополит" Геннадій (Секач)?... Не знаю, не беруся судити. інтелігенції (столичної та провінційної), а також від деяких, що служать у Московській Патріархії кліриків все це сектантське марення про якісь "пророцтвах "якихось нікому не відомих" старцях" про "Майбутньому Російському Царі, який нині перебуває в таємній усамітненні, і якого належить обрати всім народом на Земському Соборі" - так і бачу перед собою того самого "катакомбного архієпископа" Ісаакії. І знаєте, що мені здається? Що чим швидше всі ці біснуваті підуть з Церкви в якісь "катакомби" (найкраще - у ті, що знаходяться у віданні Міністерства Охорони Здоров'я РФ), тим буде краще - для Церкви, для Росії, для нас, для них самих. .

Пізніше, до речі, у Петербурзі мені розповіли про те, що "катакомбного отця-архієпископа" Петра (Іваніна) з того будинкового храму, де він служив, вигнала власна паства: спочатку виявилося, що "батюшка" випив у господарів квартири весь одеколон , А потім взагалі виявилося, що замість антимінсу під час служби він використав... набедренник з архієрейського вбрання. Розповіли мені і про те, що колись починав він своє духовне життя як послушник (а потім - і ченець) Олександро-Невської лаври - та не склалося: вигнали його з ченців, за п'янку... Розповідали мені і про його напарника , "Владику" Ісаакія - багато, що розповідали. Поганого. Темного, похмурого, кримінального... Переказувати не хочу...

Думаю, на цьому місці (як - ще не раніше!) Деякі з моїх читачів, що зараховують себе до нео-"катакомбникам", захочуть мені заперечити: "так, мовляв, чого Ви хочете, любий? Ми ж самі відхрещуємося від "поздєєвців" і "секачівців", а справжня Катакомбна Церква, вона - ого-го! у справжній Катакомбній Церкві такі неподобства не можливі!...".

Не знаю, сперечатися не буду. Може бути, і так... Може, десь глибоко-глибоко, в якихось найкатакомбістіших катакомбах і є якась Над-Мега-Супер-Істина Катакомбна Церква, що зберігає стародавнє благочиння і спадкоємність від Святішого Патріарха Тихона - та тільки я, та й ніхто, напевно, її й не бачив. А бачили – те, що бачили. Ось і я написав про те, що бачив... І справа навіть не в "секачівцях", про які я щойно розповів - крім них, я побачив ще різних "катакомбних архієреїв", до "серафимо-геннадійської згоди" стосунків, які не мають . Бачив я і "архієпископа" Лазаря (Журбенко), який раптом, немов Фантомас, відразу виринув зі своїх катакомб у сані "архієпископа Тамбовського і Моршанського" - цього Лазаря з розпростертими обіймами прийняла до свого Архієрейського Синоду Руська православна церкваза кордоном. Прийняла з тим, щоб уже через рік-півтора вигнати його звідти, дрібно хрестячись і плюючи йому слідом... Бачив я й іншого Лазаря - "архієпископа Московського і Каширського": в 1992 році цей Лазар ходив під величезним білим прапором з восьмикінцевою зіркою в районі станції метро "Кропоткинская", видавав усім охочим "паспорта" якоїсь "Російської Федеративної Демократичної Республіки" - а потім, за чутками, до секти "Богородичний Центр" приєднався... І ще багатьох, меншим рангом, теж бачив.

"Графа Сіверса" - творця "катакомбної церкви" в Рунеті, "архієпископа Гофтського Амвросія", правда, не бачив - але "чудеса", від нього "явлені", теж змушують багато про що задуматися... Так що, вибачте, дорогі " катакомбці", але що бачив - те бачив, що читав - щось читав. Ображати нікого не хочу, але баченого і прочитаного з мене достатньо, а між собою ви самі розбирайтеся. Без мене.

* * * * * * *

Коли, на моє повернення з С.Петербурга і Москви, я розповів про свою зустріч з катакомбними "ієрархами" своєму духовнику, священику Геннадію Яковлєву - і показав йому привезену мною від "владаря" Ісаакія "катакомбну" літературу... Вірніше, потрібно було написати так: коли, після моєї розповіді про мої зустрічі з "катакомбниками" мій духовник, нарешті, перестав кричати на мене і трохи заспокоївся, він спитав мене.

Катакомбна церква (Катакомбники) - збірне ім'я тих представників російського православного духовенства, мирян, громад, монастирів, братств тощо. буд., які з 1920-х з різних причин перейшли на нелегальне становище. У вузькому розумінні під поняттям «катакомбна церква» розуміють не просто нелегальні громади, а громади, які відкинули після 1927 року підпорядкування Заступнику Патріаршого Місцеблюстителя митрополиту Сергію (Страгородському), які перебували на антирадянських позиціях. У такому значенні (з позитивною конотацією) цей термін був популяризований Російською зарубіжною церквою спочатку в російському зарубіжжі, а потім і в СРСР шляхом відправлення туди нелегальної літератури. Як синонім «катакомбної церкви» у цьому значенні використовується і термін Істинно-Православна Церква (ІСЦ), але як зазначає історик Михайло Шкаровський: «катакомбність Церкви не обов'язково означає її непримиренність. Цей термін охоплює будь-яку неофіційну і тому контрольовану державою церковну діяльність» .

Організаційно «катакомбні» громади зазвичай були пов'язані (організації існували лише з папері, у справах НКВС) . Тому говорити про загальну ідеологію руху важко. У підпіллі перебували як громади, що цілком лояльно ставилися до Московського Патріархату, але не мали можливості зареєструватися і збиратися легально, так і ті, хто вважав, що прийшла влада антихристова, за духом, і з офіційною церквою не може бути жодного контакту. Незважаючи на відсутність загальної ідеології та будь-якої організації, підпілля існувало як релігійна спільність і характерна субкультура.

Крім того, в «катакомбах» перебували і неправославні рухи: протестанти, іудеї, мусульмани, а з 1946 року – і українські уніати, проте термін «катакомбний рух» набув поширення в публіцистичній, у мемуарній та частково в історичній літературі лише стосовно православної церкви. включаючи близькі до неї за традицією релігійні групи.

Перші таємні православні громади з'явилися в радянській республіці вже невдовзі після Жовтневої революції - в 1918 році, слідом за виходом січневого звернення Патріарха Тихона, що зраджував анафемі гонителів Церкви. Яскраво проявив себе у роки громадянської війни селянське повстанство у Росії виникло багато в чому на релігійному грунті.

Виникнення оновлення як панівного течії навесні 1922 року стало основною причиною появи таємних церков, де служби проходили нелегально, вже у значній частині районів країни. Пішли в «катакомби», що також виступали проти вилучення церковних цінностей і «ревнителі» Православ'я, що увійшли в конфлікт з Патріархом Тихоном і митрополитом Петроградським Веніаміном (Казанським), які погоджувалися на укладання компромісів з безбожною владою.

Практичним творцем мережі нелегальних парафій та монастирів виступила впливова данилівська група архієреїв, очолювана архієпископом Волоколамським Феодором (Поздєєвським). З данилівцями був пов'язаний і архієпископ Уфімський Андрій (Ухтомський), який здійснив у 1920-і роки хіротонії (разом з іншими архієреями), який зіграв надзвичайно важливу роль у створенні катакомбної церкви. .

Прийнято вважати, що катакомбний рух після 1927 року очолили митрополити Йосип (Петрових) і Кирило (Смирнов), архієпископи Феодор (Поздєєвський), Андрій (Ухтомський), Серафим (Самойлович), єпископи Віктор (Острой). Навколо них сформувалися рухи «іосифлян», «данилівців», «андріївців», «буївців» та інші, що складалися з частини архієреїв, духовенства та мирян, які не визнали Декларацію митрополита Сергія 1927 року про лояльність церкви до радянської влади.

Проте, як зазначає історик Олексій Беглов, легальні «опозиціонери» Заступнику Патріаршого Місцеохоронця митрополиту Сергію (Страгородському) не були рідкістю. Наприклад, «іосифляни» часто намагалися діяти в рамках зареєстрованих парафій. З 1928 по 1931 рік у Харкові легально опікувався своєю паствою «іосифлянський» єпископ Павло (Кратиров). У 1930-ті роки легальні йосифлянські храми, за даними Михайла Шкаровського, існували у Воткінській, Вятській, Казанській єпархіях. У самій Казані їх було шість. За його ж підрахунками, наприкінці 1920-х років до непоминаючих митрополита Сергія приєдналася 61 легальна парафія Ленінградської єпархії, у тому числі 23 у Ленінграді. У Москві останній легальний храм, що не пам'ятає, був закритий у 1933 році, а в Ленінграді така ж парафія продовжувала діяти до 1943 року.

З іншого боку, існували нелегальні «сергіанські» громади. Протоієрей Гліб Каледа, вісімнадцять років робив підпільне священицьке служіння, перебуваючи в юрисдикції Російської Православної Церкви Московського Патріархату, писав: «Храми закривалися, але з'являлися катакомбні церкви. Вони були двох типів: одні не визнавали місця охорони митрополита Сергія, інші визнавали, а сам митрополит Сергій однією рукою підписував свої декларації, а іншою рукою присвячував ставлеників для підпільних храмів» .

У 1930-х роках відбулася дуже сильна зміна складу катакомбників. Якщо наприкінці 1920-х років у підпіллі перебували лише «істинно-православні» та частина іосифлян, то тепер вони становили меншість. У 1930-ті роки, в результаті закриття більшості православних храмів, найчисленнішу частину катакомбників склали віруючі, які ніколи не поривали із Заступником Патріаршого Місцеблюстителя митрополитом Сергієм (Страгородським). Вони опинилися в підпіллі тому, що відкрите вчинення релігійних обрядів виявилося неможливим. У «катакомби» були змушені піти й помірні групи «що не поминають».

Екзарх Прибалтики митрополит Сергій (Воскресенський) свідчив про велику кількість катакомбних громад, лояльних до Патріаршого Місцеохоронця митрополита Сергія (Страгородського). У своїй доповіді німецькій владі в 1941 році він писав:

У Росії було взагалі дуже діяльне таємне релігійне життя - таємні священики і ченці, катакомбні церкви та богослужіння, хрещення, сповіді, причастя, шлюби, таємні богословські курси, таємне зберігання богослужбового начиння, ікон, богослужбових книг, таємні зносини між Управлінням. Щоб знищити також і катакомбну Патріархію потрібно було б стратити і всіх єпископів, у тому числі і таємних, які були б безсумнівно присвячені у разі потреби.

Спільним у поглядах радикальної частини «істинно-православних» груп було прагнення якнайменше контактувати з радянським суспільством і державою. У зв'язку з цим деякі «істинно-православні» відмовлялися брати радянські паспорти, офіційно влаштовуватися на роботу, віддавати дітей до школи, служити в армії, торкатися грошей, розмовляти з офіційними особами («мовчуни») і навіть використовувати громадський транспорт. Під час Великої Вітчизняної війни деякі «істинно-православні» сприйняли німецьку армію як визволителів.

Під час війни частина найбільш непримиренних налаштованих до Московської Патріархії катакомбників співпрацювала з окупаційною адміністрацією. Внаслідок окупації частини території СРСР німецькими військами у 1941-1944 роки можливість бігти на Захід отримали багато священнослужителів та мирян, які поповнили клір РПЦЗ.

Відбулася також активізація нелегальних громад та на неокупованих територіях. У червневому 1943 року спецповідомленні начальника Управління НКДБ по Пензенській області йшлося про діяльність понад 20 нелегальних та напівлегальних груп, що влаштовували благання на приватних квартирах. У деяких регіонах таких груп було сотні. У доповідній записці голови Ради у справах РПЦ Георгія Карпова В'ячеславу Молотову від 5 жовтня 1944 року наголошувалося :

В областях з незначною кількістю церков, що діють, і в районах, де немає церков, відзначається масове поширення групових богослужінь у будинках віруючих або просто неба…, причому в цих випадках для здійснення обряду віруючими запрошується неспроможне на реєстрації духовенство… У своїй значній частині актив таких церковних незареєстрованих груп та духовенство, що в них складається, опозиційно налаштовані по відношенню до легальної патріаршої православної церкви, засуджуючи останнього за лояльне ставлення до радянської влади та за патріотичні позиції у своїй діяльності. Велика кількість віруючих-фанатиків, перебуваючи під впливом цих груп..., у своїх настроях різко відрізняються від груп віруючих, які перебувають під впливом патріотично налаштованого духовенства легальної церкви. Це становище тягне у себе різного роду «рецидиви» значного пожвавлення релігійних настроїв як так званого «оновлення» ікон, поширення «святих» листів, … і навіть агітації про гоніння у СРСР релігію і церкву…

Переслідування таємних священнослужителів посилилося з осені 1943 року. Радянська влада поряд із радикальним поліпшенням ставлення до Московської Патріархії спробувала зробити в 1943-1946 роки розгром у «катакомбах», що їм багато в чому вдалося. У 1944 роки більшість виявлених «істинно-православних» на неокупованій Європейській частині СРСР були депортовані або укладені в табори, в наступні два роки відбувалося жорстке переслідування їх на колишніх окупованих територіях. Лаврентій Берія 7 липня 1944 року у своєму секретному листі Сталіну наголошував, що на території Воронезької, Орловської, Рязанської областей було виявлено кілька організацій «істинно-православних християн», але арешт активних учасників не вплинув на інших членів і тому доцільно провести масове виселення. цих людей в Омську, Новосибірську області та Алтайський край, після чого 15 липня 1673 р. людину одночасно з 87 населених пунктів насильно переселили на схід.

Можливості, що з'явилися, легально здійснювати релігійні обряди, відкривати храми сприяли поступовому поверненню до зміцнілої Московської Патріархії її пастви, яка вимушено пішла в 1930-і роки в підпілля. Перед нелегким вибором опинилися різні групиі течії «що не поминають» та «істинно-православних». Зі смертю Патріаршого Місцеблюстителя Петра (Полянського) та обранням Патріарха Алексія відпадало колишнє канонічне підґрунтя для самостійного управління – «узурпація» першосвятительської влади митрополитом Сергієм, але в той же час колишня практика у відносинах з державою була продовжена новим Першоєрархом. У результаті до Патріаршої Церкви повернулися не лише частина йосифлян, а й більшість тих, хто «не згадує». Істотну роль тут відіграла позиція єпископа Ковровського Афанасія (Сахарова), який мав значний авторитет серед катакомбників, який написав також окружне послання в катакомбні громади та скити із закликом «повернутися в лоно» Патріаршої Церкви.

У другій половині 1940-х років чисельність катакомбників суттєво зменшилася. При цьому там залишалася відносно невелика кількість тих, хто став молитися за Патріарха Алексія I, продовжуючи перебувати на нелегальному становищі. Вже 14 лютого 1947 року Георгій Карпов у підсумковому звіті ЦК ВКП(б) за 1946 рік із задоволенням писав, що внутрішня робота «сприяла скороченню зростання церковного підпілля країни». Незважаючи на це, проблема Катакомбної Церкви для влади у другій половині 1940-х роках залишалася досить гострою. У довідці відділу пропаганди та агітації Воронезького обкому ВКП(б) від 9 квітня 1948 року, складеної у відповідь спеціальний запит відповідного управління ЦК, повідомлялося :

Поряд з офіційно діючими православними церквами в області існує велика кількість нелегальних груп віруючих православного штибу, з яких найбільш поширеною течією є «істинно-православні християни»…, «ІПХ» сповідують православну віру, але не визнають нині діючих церков, як пов'язаних з «безбожною» Радянською владою та комуністами». Основні кадри «ІПХ» складаються в основному з колишніх монашок, ченців, чорниць та релігійно налаштованих колишніх кулаків. ІПХ» систематично брали участь у нелегальних збіговиськах, де поряд із молитвами, обговорювали питання форм ведення антирадянської діяльності серед населення. Поширювали провокаційні чутки про нібито швидку війну СРСР з Америкою та іншими капіталістичними країнами та загибель у цій війні Радянського Союзу. У період виборів у Верховні органи Радянської влади закликали населення не брати участь у них, не працювати в колгоспах, відмовлятися від сплати податків та держплатежів. Вели роботу із залучення до антирадянських груп нових учасників…

У другій половині 1948-1949 роки ситуація ще більше ускладнилася. У зв'язку з новою зміною державної церковної політики у гірший бік, припиненням відкриття храмів відбулося певне «зростання рядів» Катакомбної Церкви. 5 серпня 1948 р. Р. Карпов писав у Раду Міністрів СРСР, що Рада у справах РПЦ «знаходить необхідним разом із МДБ і МВС СРСР розробити заходи щодо ліквідації різноманітних нелегальних відправлень релігійних служб і обрядів і нелегальних молитовних будинків». Карпов посилався на великі масштаби подібної діяльності та вказував, що в Рязанській області при 86 офіційно діючих церквах у 193 населених пунктах проводять служби незареєстровані священики. Начальник Управління МДБ по Тульській області у листопаді 1948 повідомляв про активізацію останнім часом церковників нелегалів, бродячих ченців, відзначаючи діяльність 30 священиків не визнають Московську Патріархію.

25 квітня 1949 року стривожений Карпов направив секретареві ЦК ВКП(б) Георгію Маленкову спеціальну секретну інформаційну записку «Про релігійні пережитки, що виражаються у виконанні обрядів та масових молінь за нелегальною (не перебуває на реєстрації) церквою, та про осіб, які займаються нелегальною церковною діяльністю». , в якій наголошувалося: «Діяльність протягом багатьох років таких нелегальних молитовних будинків, печер, таємних хатин і т. п. є вкрай політично шкідливими явищами, оскільки організатори цих молитовних будинків та їхні священнослужителі нерідко мають сприятливий ґрунт для своєї діяльності, а місцеві органи, у тому числі й адміністративні, не знають, як з ними боротися». Боротьба дуже ускладнювалася складністю виявлення таємних громад. Переважна більшість таких громад діяла біля РРФСР. Так, у Рязанській області було виявлено 174 нелегальних молитовних будинки, Горьківській – 47, у Бугульмі Татарської АРСР – 3 тощо. то в 1949 вже 190, причому в них служило близько 200 священнослужителів.

За даними історика Олексія Беглова, місцева влада як правило чудово знала, що в якомусь селі нелегально збираються віруючі. Більше того, такі нелегальні збори могли навіть заохочуватись, оскільки для влади було набагато важливіше, щоб в офіційній статистиці не фігурувала відкрита церква.

Аж до кінця 1950-х років у СРСР число підпільних православних громад, мабуть, вимірювалося тисячами.

Жорстокі переслідування «істинно-православних» тривали з різною інтенсивністю усі роки Радянської влади – насамперед у роки колективізації, сталінізму, а потім – на початку 1960-х у зв'язку з початком Хрущовської антирелігійної кампанії.

У період хрущовської антирелігійної кампанії, між 1957 та 1965 роками, близько 4-6 тисяч православних священиків були позбавлені реєстрації. Багато хто з них, звичайно, продовжив служіння в підпіллі, окормляючи тих віруючих, які уникали відвідування церков, що діють, або не могли їх відвідувати, оскільки всі храми в окрузі були закриті. Наприкінці 1960-х років подібних незареєстрованих патріарших громад було виявлено в різних місцях величезну кількість, яку радянські експерти оцінювали в кілька мільйонів людей.

Крім боротьби з легальними громадами, точилася боротьба і з нелегальними, яка особливо посилилася після хрущовського указу 1961 року про боротьбу з дармоїдством. По ньому було заслано і посаджено тисячі «істинно-православних», які відмовлялися офіційно влаштовуватися на роботу (і, як правило, працювали за договорами) [ ]. В «Інструкції із застосування законодавства про культи», затвердженої постановою Ради у справах РПЦ та Ради у справах релігійних культів від 16 березня 1961 року говорилося: «Не підлягають реєстрації релігійні громади та групи віруючих, що належать до сектів, віровчення та характер діяльності яких носить антидержавний і бузувірський характер: ієговісти, п'ятидесятники, істинно-православні християни, істинно-православна церква, адвентисти-реформісти, мурашківці тощо».

У 1961-1962 роках було заарештовано майже всіх активних членів «катакомбних» громад. На засланні деякі «істинно-православні» продовжували відмовлятися від офіційного працевлаштування, що вело до суду та відправлення до табору. Там відмова від роботи, як правило, призводила до фактично безстрокового ув'язнення в карцер - що призводило до загибелі. На початку 1970-х років більшість «істинно-православних», що залишилися живими, вийшло на волю - проте рух був знекровлений.

Збереглися документальні дані та свідчення про те, що деякі священики Катакомбної Церкви, що втратили зв'язок з єпископами, з кінця 1950-х років починали згадувати як своїх предстоятелів першоєрархів РПЦЗ - Митрополитів Анастасія (Грибановського), а пізніше - Філарета.

Як зазначає історик Микола Сапелкін, катакомбні християни у багатьох місцях помирали без сповіді та причастя, похорон відбувався без священичого відспівування, немовлята залишалися без миропомазання, подружжя без таїнства вінчання. Такий стан загрожував Катакомбній церкві виродженням у сектантство, безпоповство та повним зникненням. Деякі катакомбні громади дедалі більше деградували, у яких практикувалися заочні вінчання, заміна богослужінь добового кола акафістами тощо. З часом у цих групах за відсутністю священиків їх роль стали виконувати мандрівні проповідники, літні жінки, «чорниці». Вони служили панахиди, хрестили, вінчали, деякі навіть сповідували і причащали. Таким чином, спочатку заявлена ​​як консервативний рух, Катакомбна церква започаткувала появу так званого нового російського сектантства.

У 1960-1970-х роках, одночасно зі стрімким вимиранням села, істинно-православне підпілля втрачало свій масовий характер, частково вливаючись до офіційної Російської православної церкви.

На початку 1990-х років багато катакомбних громад остаточно вийшли з підпілля і офіційно звернулися за нагодою до Російської Православної Церкви за кордоном, яка активно відкривала в той період свої парафії на території колишнього СРСР. Однак частина катакомбних громад, як і раніше, не пов'язана одна з одною та будь-якими зареєстрованими церквами, об'єднуючись лише навколо своїх наставників.

Найраніше документоване вживання слова «катакомби» для опису російських реалій XX століття зустрічається в листах ігуменії Афанасії (Громеко).

Використання виразів «катакомби», «катакомбна церква» стосовно реалій 1920-1930-х років передбачало певний освітній та культурний рівень тих, хто вживав ці поняття. Адже люди, які називали своє існування «катакомбним», порівнювали його з життям ранніх християн, які під час гонінь таємно збиралися на богослужіння в катакомбах - підземних кладовищах римських міст. Так переслідування, що обрушилися на Церкву за радянської влади, уподібнювалися до гонінь перших століть християнства. На думку історика Олексія Беглова, термін «катакомби» та його похідні були локальним петроградським (ленінградським) неологізмом, де було багато активної церковної інтелігенції, яка могла оцінити все різноманіття асоціацій, пов'язаних із цим словом. Примітно, що саму ігуменію Опанасу митрополит Євлогій характеризував як «розумну, освічену черницю з літературними здібностями».

Тим часом у 1920-1930-х роках термін «катакомбна церква» не набув широкого поширення. Найчастіше вживалися інші висловлювання. У листах, спрямованих протягом 1923 року в комісію у справах релігійних культів при ВЦВК РРФСР з Північного Кавказу, із Середньої Азії, пізніше - із Центрального чорнозем'я, зустрічаються згадки про «старо-православних» та «істинно-православних християн», які протиставляють себе оновленцям. У цих документах на перший план виходить не юридичне становище приходу, а його ставлення до обновленського ВЦУ та до «Живої церкви Сергія». До богослужбового чину РПЦЗ наприкінці 1930-х років було введено навіть особливу літургійну формулу поминання катакомбної ієрархії: «Про православне єпископство Гонімі Церкви Російські…» .

Термін «катакомбна церква» став активно використовувати в роботах діяч іосифлянського руху Іван Андрєєв, який втік у 1944 році на Захід, під впливом праць якого цей термін набув широкого поширення в емігрантській періодиці. Інші емігранти другої хвилі відзначали суто закордонний характер вираження «катакомбна церква».

У працях зарубіжних церковних авторів і формується «класичний» образ катакомбної церкви: церковно-політична опозиційність керівництву Московської патріархії, нелегальність з погляду радянського законодавства та послідовна «антирадянська» налаштованість її членів. Такий «катакомбник» сприймався як стійкий борець із режимом, крайній нонконформіст. У такому вигляді вираз «катакомбна церква» став знаряддям ідеологічної полеміки діячів Російської православної церкви закордоном. Потужне підпілля у СРСР, опозиційне Московської патріархії, на думку діячів Зарубіжної церкви, доводило нелегітимність легальної ієрархії. Наприклад, у 1970 році у виданні «Російська справа» було написано: «Він [митрополит Сергій] випустив звернення, в якому сказав, що успіхи та радості радянської влади – успіхи та радості Російської Православної Церкви… З цього моменту Російська Православна Церква в СРСР розділилася на дві частини: на явну - співпрацює з ворогами Христовими і на Катакомбну - яка не визнає ні радянської влади, ні радянського патріарха з його синодом». При цьому вираз «катакомбна церква» вживалося переважно так само, як і в емігрантській пресі. З іншого боку, структури РПЦЗ, що у СРСР, стали застосовувати цей термін як самоназва . Як зазначав історик Андрій Кострюков у 2008 році: «сучасна діяльність організацій, які називають себе „катакомбними“, призвела до дискредитації цього поняття».